З історії львівських промислових підприємств…

Львів – велике місто, з добре розвиненою інфраструктурою та чисельністю жителів, яка скоро досягне мільйону. А отже можна сказати, що й промислова частина є невід’ємною складовою міста. Історично склалось так, що в другій половині 20 ст. Львів пережив індустріальний бум. На жаль, зараз багато підприємств припинили свою діяльність з різних причин. Значна частина з цих споруд представляє цінну промислову забудову, що несе відбиток індустріального минулого міста Львова.
Галицька Ощадна каса, просп. Свободи, 15
Колись це був будинок Галицької Ощадної Каси. Тепер (2009 p.) – будинок Львівського музею етнографії та художнього промислу НАН України та Інституту народознавства НАН України.

Колишній будинок Галицької Ощадної Каси побудований за призначенням на місці давнього «Англійського готелю» за проектом арх. Юліана Захаревича у 1889–1891 рр. Зведений у стилі історизму. Від 1950 р. використовується як музейний будинок.
«Львівська пивоварня»,  вул. Клепарівська, 18
«Львівська пивоварня» — найстаріше в Україні промислове підприємство з виробництва пива. Паралельно з нафтовим бізнесом, Роберт Домс вкладав кошти в харчову промисловість. У 1850-х роках організував у Львові виробництво борошна, пива і хліба. Зокрема розмістив на вул. Клепарівській, 16 паровий млин, пекарню і броварню (остання 1893 року увійшла до складу «Акційного Товариства Броварів» — нині «Львівська пивоварня»). Ще один паровий млин він побудував на сучасній вул. Б. Хмельницького.
Сьогодні відомо, що, зокрема, броварню на вул. Клепарівській Роберт Домс придбав у 1863 році у Йогана Квіха, про що вказано в новому покращеному путівнику, який складений паном Шлезінським.  Протягом усіх років володіння пивоварнею Роберт Домс продовжував її розбудову і удосконалював промислове виробництво. Ця броварня варить пиво і до сьогодні.
Віденська кав’ярня, пр. Свободи, 12
Ця кав’ярня є найстарішою в місті, і в 1829 році, одна з небагатьох, будувалася власне, як кав’ярня. Саме тоді, на ділянці поблизу давнього костелу єзуїтів, на площі Святого Духа (нині – площа Івана Підкови), купець Карл Гартман розпочав будівництво кам’яниці…
Відвідувачами «Віденської кав’ярні» були найвідоміші львів’яни – Михайло Грушевський, генерал Тарнавський, Станіслав Людкевич, Володимир Гнатюк, Іван Франко… Також зустрічі тут призначали міські урядовці.
Сучасний відлік історії «Віденської кав’ярні» розпочався 6 червня 1998 року, коли відкрили оновлену головну залу, ще за рік – два зали ресторану.
Львівська міська бойня (м’ясокомбінат), вул. Промислова, 50/52
Колись на площі Різні була міська бійня худоби, але із розростанням міста її довелось перенести далеко від центру. У липні 1901 року було введено в дію нову міську бойню по вул. Нової різні (тепер вул. Промислова). Бійня складалася із 40 будинків, які займали територію в 27 ділянок. Були збудовані спеціальні зали для бійні худоби, телят і свиней, а також ветеринарний будинок для огляду звірів, стайня для карантину худоби з околиць, де помічено заразу, корпус для ліквідації хворої худоби та кілька адміністративних будівель.
При бойні також було організовано базар, де селяни торгували худобою, зерном і сіном. Обсяг виробництва нової міської різні за день становив 150 голів вбитої худоби. В окремій будівлі стояло 3 парові машини потужністю по 60 кінських сил кожна, дві з цих машин приводили в дію льодогенератори, а третя була під’єднана до електричного генератора.
У післявоєнний період на виробництві м’яса спеціалізується Угорщина. Саме з цього часу Львівщина стала центром м’ясообробної промисловості Західного регіону СРСР. Отже, відновлений Львівський м’ясокомбінат був зорієнтований на переробку угорського м’яса, але після знищення колгоспів львівська бійня опинилась на грані виживання, адже вона і багато інших м’ясопереробних підприємств регіону були розраховані на масове надходження імпортного м’яса та на великі партії худоби, які постачались з навколишніх колгоспів.
«Міські заклади електричні», вул. Сахарова, 2
В травні 1894 року у Львові відбувся запуск електричного трамваю; новозбудована електростанція  була випробувана ще два місяці перед тим. Розташована на куті сучасних вулиць Сахарова і Вітовського, вона збереглась лише у частині пізнішої добудови 1900 року, з часів електрифікації оперного театру, також донині залишилася димова труба.
Через два роки місто викупило у фірми «Сіменс-Гальске» і трамвай, і електростанцію. Посаду директора «Міських закладів електричних» (далі – «МЗЕ») з 1897 року аж до 1925 року довірили Йосифу Томіцькому – одному з найавторитетніших енергетиків Австро-Угорщини. Чудово освічений і завзятий Томіцький динамічно розвивав енергетичну галузь міста, у т.ч. за його ініціативи були збудовані нова електростанція на Персенківці та мережа змінного струму.
Важлива частина історії «МЗЕ» стосується розвитку виробничих баз електриків, потреба в яких зростала разом із процесом електрифікації міста. З 1901 року відділи електромереж «МЗЕ» розміщувалась у будинку №5 на вулиці Винниченка, колись - Чарнецького. Сьогодні цього приміщення вже немає, там знаходиться підземний перехід з Личаківської до дворику церкви св. Андрія.
Будинок на Винниченка став катастрофічно тісним і «МЗЕ» почали вимагати у магістрату площі для спорудження нового  приміщення. Спершу імовірним варіантом була ділянка №12 на вулиці Зеленій, де тепер знаходиться сучасний Інститут мікробіології, але її віддали Інституту вивчення висипного тифу львівського вченого Рудольфа Вайгля, який винайшов вакцину від цієї хвороби.
Тоді мер міста написав генералу секретну записку, що зберігається у Державному Архіві Львівської області, в якій повідомив, що довідався про виділення територій на околиці міста для казарм, тому вимога 50тис. злотих звучить підозріло. Натяк був дуже переконливим, територію віддали, і у 1937 році тут було зведено нову будівлю «МЗЕ».
Газовий завод, вул. Газова, 28
На території, що її обмежують вулиці Джерельна, Балабана, Куліша, Під Дубом, розміщений комплекс колишньої міської газівні, призначення якого було забезпечувати Львів газом для освітлення вулиць. До сьогодні зберігся центральний будинок заводського комплексу — чотириповерхова будівля котельні, споруджена, ймовірно, за проектом архітекторів Альфреда Каменобродзького та Міхала Лужецького у 1890-х рр.
Від самого початку на заводі, крім виробництва т. зв. світильного газу із кам'яного вугілля, отримували й інші не менш цінні побічні продукти: кокс, смолу, аміак, нашатирний спирт.
Упродовж років його функціонування комплекс газівні неодноразово добудовували, розширювали, модернізовували. Зокрема в міжвоєнний період розбудовано споруду котельні: її довжина розширилася на 2 вікна
Газівня продовжувала діяти і в радянський час. Було здійснено численні добудови, зокрема й до корпусу котельні було зроблено їх кілька, та споруджено деякі нові будівлі. У травні 1961 р. на той час уже трест "Львівгаз" переїхав на нову базу, що на вул. Золотій, 42, де після низки добудов і реконструкцій функціонує до сьогодні.
Сьогодні будівлі газівні не використовуються за первісним призначенням. Зокрема в будівлі охолоджувальних установок розміщений ресторан, в будівлі регенерації влаштовано розважальний клуб «Gas Station», а в будинку адміністрації — банк. Частина будівель, у тому числі й котельня, взагалі не використовуються і перебувають у занедбаному стані.
Фабрика Левинського, вул. Генерала Чупринки, 58a
Північний корпус фабрики Левинського, у якому розміщувалися ковальські та слюсарські майстерні, а також виробничий відділ штучного каменю, гіпсу та деяких видів кераміки. Від будівлі до сьогодні збереглася лише торцева частина, сьогодні функціонує як багатоквартирний житловий будинок.
Західний корпус фабрики Левинського, де розміщувалися деревообробні майстерні. На початку 1910-х рр. це була П-подібна в плані будівля, в якій містилися столярні та теслярські майстерні з великим парком верстатів усередині. Корпус розібрали у 1970-х рр.
Центральний корпус фабрики Левинського, «кахлярня» (керамічний цех), розміщений у центрі комплексу фабрики. Це двоповерховий будинок, фасад викладений нетинькованою цеглою, завершений трикутним фронтоном. За часів Левинського в стінах корпусу функціонували потужні керамічні печі. Зараз будівлю використовують різні господарські і комерційні структури.
Комин парової машини фабрики Левинського проектувався в бюро Івана Левинського — власника відомої фабрики будівельних матеріалів. Це єдиний збережений фрагмент її західного корпусу, де містилися столярні та тесельські майстерні. У центрі будівлі було облаштовано машинне відділення з паровим двигуном, що приводив у дію велику механічну пилу. Комин є цінною пам’яткою промислової архітектури кінця ХІХ ст.
ЗАТ «Львівська кондитерська фірма «Світоч», вул. Ткацька, 10
У 1955 р. тут був завод «Водомір». Потім територія перейшла до сусідньої кондитерської фабрики «Більшовик», що була створена за радянських часів на основі фірми «Газет» (Hazet), яку заснували у 1910 р. Зараз цю та подальші ділянки вздовж парної сторони вулиці Ткацької займає ЗАТ «Львівська кондитерська фірма «Світоч», що була утворена у 1962 р. на основі львівських кондитерських підприємств.
Лабораторія машин, вул. Устияновича, 5
Будинок зведений 1925 р. за проектом Вітольда Мінкевича. Цей об'єкт — частина комплексу історичного ядра Львівської політехніки, яскравим зразком навчально-технічного закладу в стилі неокласицизму, який поєднує традиційні та залізобетонні будівельні конструкції. Сьогодні є навчальним корпусом.
Лакофарбовий завод, вул. Хімічна, 2а
У 1902 р. тут була пекарня млин Натана Маєра, яку купив Генрик Блюменфельд й переобладнав у 1904 р. на лакофарбове підприємство, об’єднавши з іншими виробничими приміщеннями на ділянці № 2 при нинішній вулиці Хімічній. У 1912 р. на фабриці сталась пожежа. Фабрику відбудовaнo і розширeнo у 1920-1930-х. Після смерті Генрика Блюменфельда власником фабрики став його син Емануїл. 1939 р. родині Блюменфельдів вдалось виїхати до Швейцарії. З приходом paдянcькoї влaди підприємство націоналізували й назвали «Завод хімічних виробів № 1». Після війни він став називатися «Львівський лакофарбовий завод». У 1948 р. його значно розширили, приєднавши сусідню ділянку під № 4. Наприкінці ХХ ст. завод (нова назва ВАТ «Львівлакофарб») став занепадати і зараз (2009 р.) на його території функціонують кілька приватних підприємств.
Комбінат «Хлібопродукт», вул. Хмельницького, 88 
Комбінат «Хлібопродукт» займає територію колишнього млина єврейського підприємця Аксельбрада. Млин Аксельбрада функціонував з кінця 19 століття і до Другої світової війни. Підприємство продовжувало виробляти хлібну продукцію під час німецької окупації і згодом, у радянський час (як «Млинкомбінат №1»).
Завод «Алмазінструмент», вул. Хмельницького, 114
Завод «Алмазінструмент» розташувався на території колишньої фабрики Бачевського, що виробляла алкогольну продукцію. Більшість будівель, що входять до заводського комплексу, були зведені для підприємства Бачевського на початку 20 століття. Комплекс зазнав руйнувань внаслідок німецьких авіа-нальотів у Другу світову війну і був згодом відбудований для потреб «Алмазінструменту».

Підготовано за матеріалами лекції дослідниці Львова Ірини Котлобулатової «З історії львівських промислових підприємств» у рамках проекту «Дні європейської спадщини».

Comments are closed.